Чи є поділ України альтернативою врегулювання кризи?
Якщо лідери України – від уряду чи від опозиції – піклуються про краще для нації, вони прагнутимуть зберегти її єдність і суверенітет. Жахіть громадянської війни необхідно уникнути за будь-яку ціну.
Деякі коментатори та блогери пропонують розділення як альтернативу. Звісно, такий варіант був би кращим, проте він спричинить низку проблем.
Розділення може стати брудною справою, яка призводить до насилля та переміщення населення (Індія та Пакистан у 1947 р., Східний і Західний Пакистан у 1971 р., Південний Судан зараз). Але можна обрати і мирний шлях. Чехословаччина – чудовий приклад. Розділення відбулося без особливих подій та вочевидь без злоби. Звідси й назва – Оксамитове розлучення.
Одна з причин, чому все вийшло так добре, в тому, що у країні існувало два етнічних регіони, кожен з яких займав приблизно половину території та мав власну столицю – Прага для Богемії та Моравії і Братислава для Словаччини.
Інша причина – ніхто ніколи не питав думки громадськості. Ніколи не проводили референдумів ані в Чехії, ані в Словаччині, ані в Чехословаччині в цілому. Розділення відбувалося за згодою політичної еліти. В цьому сенсі, анулювання ЧРСР нагадувало розпад СРСР.
Це іронічно. Навряд дві держави можуть більше відрізнятися: ЧРСР була маленькою країною, акуратно розділеною етнічно, географічно розташована в центральній Європі, зі спільною історією домінування однієї й тої ж влади – Австро-Угорщини, а пізніше Нацистської Німеччини, релігійно і лінгвістично близька, без великих міжнародних амбіцій, проте обидві частини якої орієнтувалися на ЄС і НАТО. На відміну від неї Радянський Союз був усім, чим ЧРСР не була.
Тим не менш, обидві країни спромоглися закопати Комуністичну партію ті її провідну роль, та розпастися на відносно стабільні та логічно пов’язані держави-правонаступники, які все ще існують десятиріччя потому.
Розділення ЧРСР відбулося завдяки зусиллям еліти, а розділення СРСР відбулося за погодженням голів найважливіших республік країни – РРФСР, Білоруської РСР і Української РСР. Жодне значимий політичний рух жодної з цих республік не вимагав незалежності. Єльцин знав, що хоче позбавитися від Горбачова, і єдиний спосіб домогтися цього – розвалити СРСР, який він очолював. Тоді Єльцин залишився б єдиним на чолі того, що стало Російською Федерацією. Внаслідок виникли сучасні Білорусія та Україна.
Таким чином, якими б парадоксальними не були значущі відмінності між СРСР і ЧРСР, Радянський Союз (принаймні його європейська частина) також розлучилися полюбовно. Певна реальна подібність цих трьох республік стимулювала та сприяла цьому процесу – переважно слов’янська етнічна приналежність, переважно православна релігія, спільна історія тощо. Це не означає, що напередодні розколу СРСР не було серйозних проблем. Розділення країни в Середній Азії та на Кавказі було значно більш кривавим та призвело до переміщення населення.
Проте всупереч більшості очікувань, три основні слов’янські республіки спромоглися розійтись з відносно невеликими безчинствами і протестами.
Чи зможе Україна зробити теж саме? Західна Україна – «помаранчева», а Східна Україна – «синя», що видається гарним передвістям для акуратного розділення. Проте що ж робити з великою центральною частиною, що включає Київ і являє собою суміш «помаранчевих» и «синіх», які можуть піти будь-яким шляхом?
І що робити зі статусом України як довіреної особи великої держави, призу за перетягування канату між Сходом і Заходом – фактором, якого не було ані в ЧРСР, ані в СРСР?
Для успішного розділення необхідно проникливе політичне лідерство, якщо ми хочемо уникнути катастрофічного югославського досвіду 1990-их років.
Перед початком Балканської війни, зовнішні сили наполягали, що республіки і автономні області – навіть у довільних границях часів Тіто – мають право на самовизначення. Так Німеччини і Австрія підтримували сепаратизм Словенії і Хорватії, а США зосередилися на мусульманському питанні в Боснії та Косово. Нажаль ці республіки і області не зовсім відповідали моделі розселення реальних націй з плоті та крові: серби, хорвати, словенці тощо. Зокрема внаслідок розділення за границями республіки значна частина сербів, які були найчисельнішою нацією Югославії, перетворилися на меншість під недружелюбним врядуванням. Рано чи пізно мала вибухнути ворожнеча, так і сталося, розтягнувшись на багато років.
Югославський сценарій навряд буде розіграно в Україні, якій за загальною думкою бракує «суверенних» підюрисдикцій. Проте у випадку загального руйнування конституційного порядку в Україні, не можна виключати можливості, що Автономна республіка Крим буде відстоювати право на самовизначення спираючись на свій унікальний автономний статус і колишні права АРСР у складі радянської України, а до 1954 р. – як частини РРФСР. І навпаки, області Західної України з католичкою більшістю не мають правового статусу, який би відповідав кримському, проте їх унікальний етнорелігійний склад може стати передумовою створення сценарію «Свободоляндії».
Всі шляхи подолання кризи в Україні ховають в собі певну небезпеку. Легких відповідей нема. Якщо розділення – єдина альтернатива громадянській війні, то це може бути ризик, на який варто йти, проте знадобляться такі лідерські якості як розважливість, справедливість і великодушність.