Украина, НАТО и заходящая звезда Ющенко
Політики, чий термін при владі добігає кінця, іноді схильні до театральних жестів, що потурають їхньому марнославству і задовольняють їхні ідеологічні уподобання, проте є малоцінними як політична спадщина. 31 жовтня 2000 року - за кілька тижнів до того, як назавжди піти з поста президента - Президент Білл Клінтон підписав Римський статут Міжнародного кримінального суду (МКС), незважаючи на те, що знав, що він буде відхилений новою адміністрацією Буша і не буде ратифікований Сенатом США.
Залишок терміну на посту Президента України Віктора Ющенка вимірюється радше в місяцях, ніж в тижнях, однак з твердим рейтингом в найнижчих однозначних числах він виглядає настільки ж непереконливо, як пан Клінтон в останній день минулого століття. Тим не менше, 7 серпня пан Ющенко підписує указ про затвердження «національної програми» з підготовки України до можливого приєднання до НАТО - документ, що приречений мати таке ж значення для майбутньої стратегії цієї країни, як і жест МКС Клінтона для політики Америки за правління Буша.
Є дві підстави для того, щоб указ Ющенка, скоріш за все, залишився невиконаним:
- Зсув геополітичного балансу зробив розширення НАТО вздовж Чорного моря значно менш привабливим для основних західних держав, в тому числі й для Сполучених Штатів, ніж це було за часів президентства Буша.
- Народ України й надалі рішуче виступає проти членства в НАТО і переважною більшістю продовжує позитивно ставитися до Росії - неназваного потенційного противника, на думку пана Ющенка.
ЗВОЛІКАННЯ ЗАХОДУ ЗРОСТАЄ
Новий настрій Вашингтона контрастує з рішучою підтримкою заявки України на вступ до НАТО, про яку оголосив у квітні 2008 року тодішній Президент Джордж В. Буш і яку чітко підтвердив минулого вересня тодішній Віце-президент Чейні.
Зміна акценту вперше стала помітною у травні 2009 року, коли заступник Державного секретаря Джеймс Стейнберг сказав, що «завданням України або будь-якої іншої країни, що бажає вступити до альянсу … є в реальності показати, що вона відповідає критеріям і готова бути членом». Колишній високопосадовець Державного департаменту по справах України Девід Крамер підсумував нові настрої незадовго до липневого візиту Віце-президента Байдена до Києва заявивши, що Сполучені Штати можуть допомогти «лише настільки, наскільки Україна може допомогти сама собі». Колишній посол США в Україні Стівен Пайфер описав новий підхід Вашингтона як «жорстку любов». В обох своїх публічних промовах у Києві Байден застерігав проти недієздатних аспектів української політичної і економічної систем і лише бігло згадав про «поглиблення зв’язків України з НАТО та Європейським Союзом», а не про пряме членство, додавши, що «це повинні бути ваші рішення, а не наші».
Як схвально відмічають російські оглядачі, помітні зміни в американській риториці протягом останніх місяців відображають новий підхід Адміністрації до Москви. Липневий візит Президента Обами до Президента Медведєва і стримана реакція Америки на словесну атаку Медведєва в бік Ющенка у серпні наводять на думку про встановлення тенденції.
Така тенденція може бути швидше пов’язана із зростанням стратегічного значення Росії для Сполучених Штатів на тлі загрозливого обвалу у Пакистані та інтенсифікації «війни Обами» в Афганістані, а не з раптовим усвідомленням Вашингтона того, що ворогуюча Росія - це просто безглуздя (а воно так і є). Все ж, коригування політики на основі короткострокового прагматизму, зазвичай, дає довгостроковий ефект парадигматичних змін. У даному випадку такі зміни були б доцільними для усіх сторін.
Західноєвропейці це розуміють і схвалюють. Їхню позицію 5 серпня висловив Генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен, який заявив, що Грузія та Україна далекі від членства в НАТО, і додав, що «НАТО не має наміру втягувати будь-кого в альянс проти їх волі». Позиція Расмуссена відрізняється від позиції його попередника Яапа де Хооп Схеффера, який висловлював підтримку членства України (і Грузії) у значно менш двозначних висловах. Крім того, минулого року Німеччина і Франція (за підтримки Італії та Бенелюксу) виступали проти членства України і Грузії в НАТО, і відтоді їхня позиція залишалась непохитною.
Постійно наростаюча вимога з обох сторін Атлантики про те, що Україна сама повинна достатньою мірою продемонструвати членам НАТО, що вона відповідає критеріям членства, рівнозначна визнанню того, що в найближчому майбутньому її вступу до альянсу не буде. Україна ще багато років не буде спроможна виконати такі критерії: вона - бідна (і стає все біднішою), політично дезорганізована і до 2017 року буде місцем дислокації неНАТОвської військової бази - головної бази Чорноморського флоту Росії.
З вищенаведених ознак ще рано робити висновок про те, що у Вашингтоні нарешті утвердився реалізм. Ці ознаки також можна зрозуміти і як прагнення Вашингтона перевернути зле на добре, побачивши, що наполегливе проштовхування приєднання України до альянсу за даних обставин може закінчитись лише невдачею, тому, напевно, варто почекати до більш сприятливого моменту в майбутньому. У цьому світлі указ Ющенка може розглядатися як квитанція на вимогу політичного курсу, який замість того, щоб тихо, заслужено і достойно померти, все ще представляє скриту загрозу для усіх сторін - як для України, так і для США Європи та Росії.
ТВЕРДИЙ ОПІР ВСЕРЕДИНІ КРАЇНИ
Навіть якщо б західні держави були охочі прийняти Україну в НАТО, навіть якщо б Росія була готова проковтнути цю гірку пілюлю, і навіть якщо б на горизонті не видніли президентські вибори, плани пана Ющенка щодо НАТО зіткнулися б із нездоланним викликом, що полягає у відмові народу розділити його фундаментально антагоністичне до Росії політичне бачення. Майже п’ять років після прийняття того, що на думку багатьох на Заході, було остаточним рішенням України на користь «євроатлантичного» вектору, він не зміг зменшити, а тим більше викоренити почуття більшості українців історичної, культурної та політичної спорідненості з їхнім могутнім сусідом.
Якщо пофантазувати і уявити, що російський прем’єр-міністр Володимир Путін балотується на пост президента України, то за даними опитувань громадської думки, він отримав би перемогу у першому ж турі,» - говорить Олексій Ляшенко, аналітик київського інституту вивчення громадської думки Research &Branding;. «Його єдиним серйозним конкурентом був би російський Президент Дмитро Медведєв». За результатами ще одного нещодавнього опитування, 25 відсотків українців хочуть повного об’єднання з Росією, 68 відсотків хочуть вільного режиму пересікання кордону з Росією, на зразок того, що в ЄС, при цьому Росія та Україна повинні бути «незалежними, але дружніми державами» без візового режиму і митного контролю. Біля 90 відсотків українських громадян (дев’ять десятих!) позитивно ставляться до Росії, при чому цей показник збільшився за останній рік. В той же час дві третіх виступають проти членства в НАТО.
Очевидно, проблема Ющенка не в тому, що Україна - це «країна, яка потребує невеликої допомоги у державотворенні», як про це висловлювалась колишній Державний секретар Мадлен Олбрайт. Його проблему точніше діагностував колишній радник в Державному департаменті з питань радянської політики Ніколай Петро як хибну спробу відноситись до багатовікових релігійних і культурних зв’язків України з Росією як до перешкоди, що необхідно подолати:
«Результатом є тліюча культурна громадянська війна, в якій великі групи населення займаються знищенням тієї системи, яку інші прагнуть побудувати, тим самим прирікаючи на руйнування структуру, в якій потрібно жити і тим, і іншим».
НАЗАД ДО ОСНОВ
Остаточне прийняття Вашингтоном цієї фундаментальної реальності - якщо це станеться - сприятиме миру і стабільності Європи і зміцнить безпеку США, усунувши непотрібні перешкоди на шляху встановлення міцних відносин з Росією. Якою б бажаною вона не була, така реальність не може бути остаточно прийнята і, звісно, зустрічатиме опір ідеологів, які керуються очевидно застарілими поглядами про стратегічні інтереси США на пострадянському просторі (наприклад, Збігнєва Бжезинського).
Проте оскільки, як виглядає зараз, ймовірність того, що Україна стане членом НАТО зменшується, цей попередній висновок наштовхує на важливе запитання: яким повинно бути позитивне стратегічне бачення майбутнього керівництва в Києві замість того, що з 2004 року зазнавало послідовної дискредитації? Відповідь очевидна: стратегія реалізму, яка базується на національних і державних інтересах України в тій формі, в якій вона існує, і відображає усю різносторонність українських регіонів та її історичної свідомості. Виходячи з геополітичних та економічних реалій, а також з історичної та культурної спадщини, Україна, в тій формі, в якій вона існує, має очевидний інтерес у підтримуванні тісних і дружніх відносин з Росією не меншою мірою, ніж із Заходом. Україна, в тій формі, в якій вона існує, продовжує займати ідеальну позицію для того, щоб подолати штучний поділ Європи на Захід і решту і служити мостом між основними частинами Старого континенту.
Як неодноразово зазначав АІУ, Україна має унікальне географічне і культурне становище для того, щоб слугувати таким мостом. Ця можливість виключає той тупиковий курс до НАТО, на який фактично вже минулий президент прагне приректи Україну. Під час президентської кампанії вкрай необхідно, щоб інші кандидати в президенти, які мають реальні шанси зайняти найвищий пост в державі наступного року, чітко прояснили свою позицію з даного питання перед виборцями України.