Страсбурзько-Кільський саміт НАТО 2009
Джеймс Джордж Джатрас
Заступник директора, Американський Інститут в Україні
www.aminuk.org
Київ, 8 квітня 2009 р. -- Всупереч деяким очікуванням питання про можливе членство в НАТО України і Грузії заледве потрапило до переліку питань, що розглядалися на Страсбурзько-Кільському саміті. На відміну від минулорічного саміту в Бухаресті, де адміністрація Джорджа В. Буша зробила останню спробу подолати опір Німеччини і Франції до запрошення двох колишніх радянських республік, цього разу Президент Обама навіть не намагався робити якісь спроби, знаючи про жорстку опозицію двох стовпів «Старої Європи». НАТО обмежилося сумнівним заохочувальним призом у вигляді приєднання Хорватії та Албанії. Обама все ж наполягав на вступі Туреччини до ЄС - проте зустрів рішучий опір Президента Франції Ніколя Саркозі.
Щоправда, НАТО не відмовилося від минулорічних заяв стосовно України і Грузії про те, що «ці країни стануть членами НАТО» , з тактовно замовчаними подробицями того, як і коли це може відбутися. Тим не менше, в заключній декларації саміту, який щойно завершився, Україна не згадується взагалі. Важко не погодитися з тим, що перспективи України щодо НАТО істотно зменшилися порівняно з минулим роком.
Напередодні, 2 квітня 2009 року питання щодо України і саміту НАТО розглядалися на міжнародній конференції у Києві: «Саміт НАТО 2009: Що він буде означати для України?». Конференція, організована за підтримки Американського Інституту в Україні (АІУ) (American Institute in Ukraine) (AIU) та Міжнародної асоціації стратегічних досліджень (МАСС) (International Strategic Studies Association) (ISSA) (зі штаб-квартирою у Вашингтоні, округ Колумбія), зібрала експертів та політичних діячів із США, України та інших держав для обговорення того, які наслідки може мати можливе приєднання України до НАТО для США, України, Європи, Росії та самого НАТО. Доповідь АІУ Погляд США на Україну, - це спроба проаналізувати, що насправді відбулося на саміті, чого не відбулося, і які наслідки цього можливі у майбутньому.
“Беззмістовний альянс” в пошуку цілі і єдності
Було б важко розглядати відносини України з НАТО без аналізу того, на яку організацію перетворилось НАТО. Стає все більш очевидним факт, що НАТО вироджується у фатально недієздатний альянс. Нещодавно охарактеризований Інститутом Катона (Вашингтон) як «беззмістовний альянс , НАТО на початку Обамівської ери, здається, знаходиться в пошуку як механізмів забезпечення своєї дієздатності, так і чіткого бачення своєї цілі.
Здається, головна ціль Обами на саміті полягала в тому, щоб переконати європейських союзників США брати активнішу участь в операціях НАТО в Афганістані. Йому пообіцяли 600 мільйонів дол. США і, за даними різних джерел, додаткові війська з Європи чисельністю від 3000 до 5000 чоловік, більша частина яких, якщо не всі, небойового призначення. Навіть якщо обіцяні війська будуть дислоковані в Афганістані, це навряд чи зменшить навантаження на Сполучені Штати в Гіндукуші, де Обама планує збільшити військову присутність американських підрозділів.
Отже, незважаючи на будь-які спроби збільшення ролі Європи, пропорційно навантаження на США фактично збільшиться. «Це суттєва проблема альянсу в тому, щоб йти вперед,» - сказав Ніколас Бернс, в минулому посол США в НАТО, а сьогодні професор дипломатії і міжнародної політики у Вищій школі державного управління ім. Кеннеді при Гарвардському університеті. «Ми всі погодилися іти в Афганістан. Суть альянсу в тому, що ми повинні спільно нести відповідальність і виконувати зобов’язання,» - відмітив Бернс. «А те, що деякі країни по суті відмовляються направляти війська у райони бойових дій, - це, на мою думку, важлива проблема, про яку не слід забувати».
Пронатівські сили все ще не відмовляються від України
Напередодні саміту у спробі того, що можна розглядати, як обхідний маневр на шляху до НАТО, Кабінет Міністрів України підписав угоду про дозвіл транзитного перевезення вантажів для Афганістану територією України. Можливо, те, що сприймається, як часткова компенсація за втрату американської бази в Манасі у Киргизстані, Київська пропозиція - це не більш як пустий жест, бо незалежно від того, скільки і чого НАТО може ввезти в Україну, це не зможе потрапити в Афганістан без транзиту через Росію.
Так само передчасно робити висновок про відмову Вашингтона від ідеї привести Україну до НАТО. 5 березня на зустрічі міністрів закордонних справ з підготовки до саміту НАТО Державний секретар Хіларі Клінтон підтвердила «тверді зобов’язання Сполучених Штатів перед кожною з країн, що є на шляху до членства в НАТО». Того ж місяця Президент Обама, не називаючи Україну зокрема, підтвердив свою переконаність в тому, що «необхідно послати чіткий сигнал усій Європі про те, що ми маємо намір дотримуватися засади про те, що країни, які прагнуть приєднатися до НАТО, матимуть змогу приєднатися до НАТО.»
Подолати найбільшу перешкоду НАТО: думку громадян України
Звичайно, найбільшою перешкодою до вступу України в НАТО є не опозиція Німеччини і Франції, а українські громадяни, більша частина яких виступає проти членства в НАТО. Згідно з даними одного авторитетного опитування, що проводилось у 2008 році, менш, ніж чверть громадян України проголосувала б за членство в НАТО на національному референдумі. Здавалося б, для альянсу, покликаного бути захисником демократичних цінностей, це мало б мати вирішальне значення. Однак, українські прибічники НАТО розглядають негативну точку зору як перешкоду, яку необхідно подолати, і зобов’язуються вживати заходів для вирішення цієї проблеми.
Наприклад, сьомий щорічний Цільовий план Україна-НАТО на 2009 рік, підписаний як Комісією Україна-НАТО, так і Президентом Віктором Ющенком, - визначає цілі і заходи у різних сферах. Серед них - «інформування громадськості», в рамках якого Україна погоджується зосередити свої зусилля на:
«Забезпеченні фінансування та втілення Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 роки з метою поширення неупередженої інформації щодо Альянсу, збільшення інформовуваності громадськості щодо місії та діяльності НАТО, а також сприяння громадській підтримці Україною євроатлантичного курсу за допомогою ефективних та скоординованих заходів». (виділено автором)
Важко зрозуміти, як «поширення неупередженої інформації» може поєднуватися із «сприянням громадській підтримці». Так само не дуже вірогідно, що «неупереджена» інформація, яку пан Ющенко погодився поширювати, може містити критику НАТО, таку як аналіз фактів незаконного нападу альянсу у 1999 році на Сербію, або нищення православних у провінції Косова і Метохії.
Можна навести інший приклад: У грудні минулого року колишній Державний секретар Кондоліза Райс і колишній міністр закордонних справ Володимр Огризко підписали «Хартію про стратегічне партнерство України і США». В частині «Співробітництво у сфері оборони та безпеки» зазначено:
«Ми [тобто США і Україна] плануємо реалізувати програму посиленого співробітництва у сфері безпеки, яка передбачає збільшення українських можливостей та зміцнення позиції України як кандидата на членство в НАТО[, к]еруючись Декларацією Північноатлантичної Ради, прийнятою на Бухарестському саміті 3 квітня 2008 року та Спільною заявою Комісії Україна-НАТО від 4 квітня 2008 року, в якій стверджується, що Україна стане членом НАТО. (виділено автором)
Не можна читати ці зобов’язання, що урочисто приймаються від імені України і не дійти двох висновків. По-перше, деякі посадові особи України пішли набагато далі від простого сприяння вступу до НАТО і діють так, ніби рішення вже прийнято, втягуючи Україну у павутину зобов’язань, спрямованих на втілення такого результату. По-друге, вони також взяли на себе право змінити українську громадську думку з цього приводу під безневинним виглядом інформування громадськості.
Реалістична мудрість народу
Позиція України проти вступу в НАТО досить обґрунтована. Прибічники приєднання України до НАТО все-таки мають дати відповіді на важкі запитання. По-перше, досі ніхто не пояснив, де знайти кошти для модернізації української армії відповідно до стандартів НАТО. Такий перехід означав би списання майже усієї теперішньої радянської техніки України і її заміну обладнанням, що використовує НАТО. А це витрати, які не може сплачувати українська економіка у період кризи і які не повинні сплачувати американські платники податків, які також навряд чи легко її переживають.
По-друге, будь-яке загострення ситуації навколо спроби втягнути Україну в НАТО може зламати крихку єдність країни, велика частина населення якої тяжіє до Росії набагато більше, ніж до країн НАТО. Крім того, на відміну від попереднього розширення НАТО приєднання України може розглядатися як пряма загроза національній безпеці Росії. Париж і Берлін чітко звертають увагу на питання можливих контрзаходів Москви. Києву і Вашингтону необхідно також звернути на це увагу. Джеймс Біссет, останній посол Канади в об’єднаній Югославії, відмітив на конференції АІУ-МАСС 2 квітня, що Україна може скористатися досвідом його країни, яка живе поруч з великим і сильним сусідом.
І, нарешті, українці, як ніхто, повинні спитати себе, яку ціну доведеться насправді заплатити за їхній вступ в НАТО. Повернути українських солдатів в Ірак? Можливо, колись в Іран? Сьогодні, звичайно, увага Вашингтона зосереджена на Афганістані. Пам’ятаючи останню участь українців у військових діях у цій країні декілька років тому, напевно, більшість не захоче пережити це знову.
Джеймс Джордж Джатрас (James George Jatras) є директором фірми, що займається громадськими ініціативами (із штаб-квартирою у Вашингтоні, округ Колумбія). До початку роботи у приватному секторі він працював старшим радником з питань зовнішньої політики керівництва Республіканської партії в Сенаті США. До того - дипломатом Зовнішньополітичної служби США, в рамках якої, з поміж іншого, працював у службі з питань зв’язків із колишнім Радянським Союзом. Окрім того, що Д. Джатрас працює заступником директора АІУ, він - директор Американської ради з питань Косово (www.savekosovo.org).